Після поранення Віктор Івчук жив на знеболювальних, і невідомо, як він обходиться без них у полоні
Ось вже 28 місяців начальник Маріупольського військового госпіталю полковник медичної служби ЗСУ, Герой України Віктор Івчук перебуває у російському полоні. За даними відкритих джерел, рік тому окупанти незаконно утримували у неволі понад 500 військових та цивільних медпрацівників.
Дружина Віктора — Вікторія — розповіла “Телеграфу”, як її чоловік з колегами робив усе можливе, щоб урятувати поранених військових і цивільних в оточеному місті. Про невдалий прорив захисників із заводу імені Ілліча. Про єдиний лист, написаний чоловіком з полону, який ішов цілий рік. І про те, як сни допомагають їй відчувати його присутність поряд…
Коли б’ють по ногах, в’язні намагаються встояти
Зазвичай перед обміном полоненими Вікторія кілька ночей не спить. А потім, коли обмін знову проходить без її чоловіка, вона ще три-чотири дні нічого не може робити, навіть розмовляти. І так уже 28 місяців.
Після захоплення ЗСУ в полон великої кількості російських військових на Курщині керівник Головного управління розвідки України Кирило Буданов заявив про те, що обміну підлягатимуть насамперед ті, хто перебуває в полоні найдовше, і захисники Маріуполя. І у Віки знову ожила надія на те, що її чоловік нарешті опиниться вдома.
— З Маріупольського військового госпіталю, який очолював мій чоловік, до полону потрапили 45 осіб, — розповідає організаторка всеукраїнського громадського об’єднання “Військові медики України”, киянка Вікторія Івчук. — Більшість з них жінки. Вони першими потрапили в обмінні списки — уже на початку осені 2022 року їх почали потроху звільняти. Вийшли в тяжкому фізичному й психологічному стані, тому лише через два місяці могли зв’язатися зі мною, щоб коротко розповісти про чоловіка. Мовляв, з ним усе більш-менш, тримається й інших підбадьорює.
Зараз у полоні з моїм Віктором лишаються четверо працівників шпиталю. Ми не знаємо, як формують списки на обмін і як ведуть перемовини. Але я знаю, що прізвище мого чоловіка є у тих списках. І я маю надію, що у звʼязку з останніми новинами його нарешті обміняють… На жаль, останні обміни проходять взагалі без медиків.
41-річний Віктор Івчук — легендарна особистість. Він першим з військових медиків був відзначений орденом “Богдана Хмельницького” III ступеня. Цю нагороду отримав за організацію евакуації поранених під час боїв між українськими Збройними силами та проросійськими бойовиками так званої “ДНР” у червні-серпні 2014 року на Савур-могилі. Тоді він служив начальником медичної частини у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Під час одного із запеклих боїв отримав тяжке осколкове поранення правої руки, але, попри це, продовжував рятувати бійців. Відтоді він не відчував трьох пальців на тій руці.
— Чоловік жив на знеболювальних препаратах, і як без них обходиться в полоні, не уявляю, — зітхає Вікторія. — Хлопці, які були з ним у неволі, які пройшли тортури, розповідали, що в Старому Осколі Бєлгородської області, куди їх перевели після теракту в Оленівці, в’язнів виводили з камер, ставили до стіни, змушували розставляти ноги та били кийками по ногах. Якщо людина падала, її били по голові. Тому всі намагалися встояти, бо удари по голові ще болючіші… Застосовували електрошокери. Чоловіків, а не тільки жінок, ґвалтували…
Подружжю Івчуків, коли вони наприкінці 2021 року перебралися до власної квартири у Києві, здавалося, що всі випробування, які випали на їхню долю, позаду. Довгий час вони жили окремо: Вікторія, бухгалтер-економіст за фахом, з сином Вадиком — у столиці, а Віктор після поранення — у Дніпрі, де був заступником начальника військового госпіталю. Паралельно навчався у магістратурі Української військово-медичної академії.
— Віктор — не практикуючий лікар, він завжди працював на керівних посадах, у нього добре виходить організовувати роботу медичних закладів, — пояснює Вікторія. — Тому на службі в Києві довго не затримався. За місяць до повномасштабного вторгнення командування Медичних сил перевело його на посаду начальника Маріупольського шпиталю. Бо він був найближчим до кордону і його треба було посилювати, готувати медиків до військових дій. Я так думаю… Мій чоловік також налагодив роботу міських лікарень Маріуполя, оскільки у цивільних лікарів не було досвіду роботи з великою кількістю поранених, у тому числі жінок і дітей.
Ми обоє розуміли, що це великий ризик, бо “запах війни” витав у повітрі.
На нове місце роботи Віктор вирушив з Києва на власному BMW. Обіцяв приїхати за тиждень, потім — за два, але не приїхав і за місяць.
