“Ми на точці зіткнення з цим світом, що на землі, і з пеклом”. Так розповідає про свою роботу 48-річна санінструкторка та медикиня 28-ї окремої механізованої бригади. На фронт пішла у 2019 році, надає допомогу пораненим та навчає бійців надавати самим собі першу допомогу.
Одразу на “нуль”
Коли п’ять років тому Леонора поїхала на фронт, то відразу потрапила, як сама каже, одразу, з “цивілки” на “нуль”.
“Не вистачало медиків, це по-перше. По-друге, чому одразу на “нуль” — це правда, яка дійсно є на “нулі”, і побачена своїми очима”, — пояснює медик.
“Тут, на війні, ми вже бачимо всю “красу” цього жаху, який дійсно жах. Бо ви ж не можете побачити того, що ми бачимо, ті рани, ті крики вам не передати. Не передати той біль народу, який тут у людей, з кожним приходом снаряда в тій стороні”.
За словами Леонори, найважче їйпережиивати смерть побратимів.
“Вантаж двісті” — адже ти нічого не можеш зробити. Ти очікуєш людину, що ти маєш їй надати допомогу, а до тебе привозять вже “вантаж двісті”, — каже військова.
“Але стаються такі дива: люди виходять, повертаються назад із того жаху. Мабуть, ми на точці зіткнення і з тим світом, який знаходиться на землі, і з пеклом. Вони звідти повертаються живі. Це є, мабуть, найбільше диво”.
Леонора каже: коли надає медичну допомогу на себе не зважає і емоції їй не заважають.
“Важко, але ти для чого тут? Тобі треба зробити свою роботу. І все. Ми перевіряємо ці турнікети, накладаємо пов’язки, перевіряємо людину, виявляємо кровотечі додаткові, бинтуємо”, – говорить жінка.
Самодопомога
Леонора — інструкторка, вчить бійців надавати собі допомогу в окопах під час бою. Пояснює, є правило: поки триває бій — кожен має в першу чергу допомагати собі сам.
“Якщо він надасть сам собі допомогу домедичну, той же самий турнікет, то ми забираємо час у смерті для людини. А потім вже його товариш прийде і перевірити ще раз, наскільки він наклав цей турнікет. Якщо він втратить свідомість, то його товариш повинен на це теж звертати увагу. І вже коли закінчується обстріл, вони тільки мають тоді право підійти до пораненого. Це правило війни. Тому ми їх навчаємо, щоб вони самі собі надавали допомогу”.
За словами Леонори, таке навчання для військових надає їм впевненості в бою. Головне каже: розповідати детально і не приховувати правду, що може статися
“Ми їм все пояснюємо, розказуємо. Вони стають найвпевненіші, йдуть в бій. Багато залежить від медика, щоб медик їм розказав, як воно йде реально в бою. Не ховати те, що воно там, а просто в очі сказати: ні на кого не сподіватися, навіть якщо ви будете не у свідомості та не буде товариша поруч, якщо ви зробите отак, ви кров’ю не стечете, а ви ще потім зможете підійти на ноші. Ви залишитеся живі”, — говорить медикиня.
Військова згадує, нерідко бійці дякують потім за навчання. Леонора каже — дякує у відповідь кожному захиснику.
“Кожній людині, яку я зустрічаю після поранення, я їм всім дякую і кажу, щоб вони продовжували своє життя. Ми на них чекаємо. Після кожного, хто йде туди і повертається назад, сльози навертаються на очі. Коли ти людину вже бачиш наживо, коли вона приходить і ти з нею розмовляєш, тоді — сльози. Ми переживаємо за цих хлопців, які йдуть туди, ми їх чекаємо тут. І вважаємо, що це чудо, коли кажуть, без осколків, без поранень людина повертається назад. Це — чудо”.
