Олексій Льовкін розповів про прихильників у РФ і зробив прогноз, коли закінчиться війна
У березні цього року Російський добровольчий корпус (РДК), а також бійці легіону “Свобода Росії” “наробили чимало галасу” у прикордонних районах Курської та Бєлгородської областей РФ. Було захоплено кілька населених пунктів, а противнику довелося залучити серйозні сили, щоб зупинити натиск. І все це відбувалося якраз під час проведення т. зв. “президентських виборів” у Росії.
Ми зустрілися з одним із бійців РДК Олексієм Льовкіним, і він розповів для YouTube-каналу Telegraf UA про своє ставлення до українських військових, про прихильників у Росії та терміни закінчення війни.
“Прихильників у РДК дуже багато”
— Олексію, чи є у вас прихильники у Росії?
— Звичайно є. Прихильників у РДК дуже багато. Це пов’язано з тим, що Путін, в принципі, знищив будь-яку легальну опозицію, яка діяла, на мій погляд, неправильно. І намагалася зі стаканчиками з кавою в руках подолати злочинця у владі, з яким неможливо боротися політичними методами. І ці люди нікуди не поділися, вони просто злякалися та сидять, не відсвічують.
Але, за великим рахунком, безліч людей є потенційно нашими прихильниками. І велика кількість таких є вже зараз.
— Як ви вважаєте, чому провалився план Путіна щодо швидкого захоплення України?
— План Путіна провалився насамперед через героїзм українських військових, які героїчно, несподівано для всього світу, захистили Київ і завдали тяжкої поразки російським військам.
Зізнаюся, що я й сам не особливо вірив у це, бо думав, що ми помремо всі у Києві, і був до цього готовий.
— РДК та батальйон “Сибір”(батальйон, який сформований з представників корінних народів Росії. — Ред.), чи є між вами конкуренція?
— Напевно, здорова конкуренція є між усіма людьми та організаціями, це нормально.
“Головне, щоб противника було знищено”
— Як ставляться до вас українські військові, чи вважають своїм побратимом?
— Так, я хочу сказати, що загалом, чим ближче до лінії фронту, то менше виникає взагалі якихось непорозумінь. І безпосередньо на лінії зіткнення цього взагалі не існує. Бо тут свої, хто на нашому боці зі зброєю в руках. А з того боку – чужі. Все інше від лукавого.
Коли в людини з’являється більше вільного часу і більше відчуття безпеки, там вже починаються тонші питання. Але це природно – піраміда потреб. Спершу людині треба вижити, а на фронті потрібно вижити. І не важливо, хто завдасть поразки ворогові, хто врятує твоє життя, хто завдасть артилерійського удару. Головне, щоб його було завдано коректно, і противника було знищено.
— Чи вивчите ви українську мову?
— Так, звичайно, вивчу.
— Але поки що не дуже швидко говорите?
— Так.
— Що вам найбільше подобається в українцях?
— Відкритість.
— Скажіть, чи ви читаєте російських письменників? Пушкіна, Льва Толстого, наприклад, Достоєвського? І як ви ставитеся до дерусифікації, яка зараз відбувається в Україні?
— Це таке складне питання… Бо, справді, згадані вами письменники невіддільна частина російської культури. За великим рахунком, у сучасної російської людини немає нічого, крім тієї російської культури, яка була в дореволюційній Росії і трошки після. Нічого іншого ми не маємо. Тобто тільки ця література є, і вона є невіддільною частиною російськості як такої.
Але Україна має право робити те, що вона вважає за потрібне, для того, щоб будувати свою національну державу. Адже це саме те, що хотіли б і ми зробити у себе. Щоб ми могли жити так, як нам хочеться, а не так, як було нав’язано кимось 50—100 років тому.
Відповідно, це процеси, які є ознакою свободи.
