Без сумніву, війна – це біль, трагедія і страждання. Однак навіть у цьому мороку справжнє кохання здатне пробити собі шлях до світла. Це доводить історія 27-річного киянина Івана Сороки, який з перших днів широкомасштабного вторгнення став на захист України.
В запеклих боях з окупантами на Донбасі чоловік втратив зір, однак здатен відчувати світло, що осяює його кожного дня – це кохана Владислава, з якою військовий познайомився у розпал війни. Своєю історією чоловік поділився.
Зібрав речі і пішов у військкомат
До повномасштабного вторгнення Іван Сорока вже мав досвід строкової служби в Національній гвардії, тож напередодні “великої” війни чоловік був у числі перших мобілізованих воїнів.
— Я вже 23 лютого знав, що потрібно йти у військкомат: їхав ввечері з роботи і мені зателефонували. Хоча тоді я ще не розумів, що наступного дня почнеться повномасштабне вторгнення. А наступного дня вранці прокинувся, вийшов на вулицю з батьком, побачив, що ракети літають (а я живу біля аеропорту Бориспіль, і там було особливо гучно). Сказав батьку: “Ну, все, почалося”, зібрав речі і пішов у військкомат, — згадує Сорока.
Чоловік зізнається, що на початку лютого 2024 року розумів – широкомасштабної війни не уникнути. А тому без вагань прийняв рішення йти до війська.
— Я в будь-якому разі пішов би у військо. Вирішив: потрібно діяти тут і зараз, і що швидше дістатися до зброї, бо розумів, що на всіх її не вистачить. Ще з 2014 року думав, що потраплю в бойові дії. І от час настав, — розказує військовий.
Іван був зарахований до штату 72-ї окремої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців і вже 26 лютого став на оборону Київщини в районі Мощуна на Ірпені.
— Це, напевно, були найзапекліші бої, бо на цей напрямок була кинута вся їхня еліта: морська піхота, десант, спецура. А у нас там була збірна “солянка”: 50 відсотків це колишні АТОвці, і ще 50 відсотків — хлопці як я, після строкової служби. Тому я не знаю, як нам вдалося вистояти, адже бої були дуже запеклі. Однак коли їхня піхота виходила на дистанцію до 15 метрів, то ближні бої вони вже не “вивозили”. Вони просувалися лише в тому разі, коли знищували все артилерією. Втім, нас дуже врятувала річка Ірпінь: підрив греблі і шлюзів затримав кац*пів. Їм потрібно було мостити понтонні переправи, за рахунок цього ми виграли час і вдалося відстояти Київщину”, — пригадує Сорока.
Зустріч з коханою
Коли окупанти накивали п’ятами з-під Києва і безпосередня небезпека для столиці залишилася позаду, чоловік потрапив у госпіталь із запаленням легень. Саме в той час він і познайомився в мережі з майбутньою дружиною Владиславою. Іван зізнається, що був вражений сміливістю жінки, яка не покинула Київ.
— Квітково-цукерковий період у нас був у розпал війни: гуляли по парку, по порожньому Києву, — розказує Іван.
Стосунки молодого чоловіка і дівчини розвивалися стрімко, тому вже через два тижні знайомства Іван зробив Владиславі пропозицію.
— Якось відчув, що Владислава – “моя людина”, що потрібно не втрачати такий шанс і нагоду і розвивати наші стосунки. Та і вона мене підколювала: “Ну, коли освідчишся?” Тому я приїхав додому з побачення і одразу купив обручку в ювелірному. Наступного разу вона знову вирішила пожартувати: показує на палець, мовляв, ну що, коли? І в цей момент я витягнув обручку, — згадує момент освідчення чоловік.
Молодята вже запланували весілля, однак підрозділ Івана відправляли на Донбас під Бахмут, де українська армія відчайдушно обороняла місто.
— Спочатку нашим ворогом була регулярна контрактна армія: гарно мотивовані і навчені війська. Серед них були ті, хто пройшов Сирію та інші гарячі точки, куди росіяни встигли засунути свої брудні лапи. Але вони не очікували такого опору українців. Зараз ворог дещо змінився.
У них тепер багато мобілізованих, але що довше вони проводять часу на фронті, то краще навчаються. Тому не слід казати, що там армія бомжів. Ворога не треба недооцінювати. У нас також були хлопці, які раніше ніколи не тримали зброю в руках, а зараз вони воюють дуже гарно. Тільки у нас мотивації більше, — пояснює Сорока.
